У нашому суспільстві досить дивне мірило нормальності

Людмила та Віра, лесбійська сім'я з дитиною з інвалідністю
Розкажіть історію своєї родини.

Людмила: Познайомилися під час участі в одному телешоу, яке знімалося в Іспанії. Віра — досить відома режисерка, а я в тому шоу брала участь. Ми почали спілкуватися спочатку ні про що, а потім уже і «про щось». На той момент здавалося, що коли закінчиться Іспанія, море, сонце й пальми, у Києві все зійде нанівець — але не зійшло.

Навпаки, ми майже відразу почали жити разом, хоча з моїм сином, Владиком, Віру потрібно було знайомити поступово: у нього розлад аутичного спектра і важливо не пошкодити його психоемоційну сферу, він дуже акуратно ставиться до людей і добре їх відчуває.

Тому спочатку ми жили на зйомній квартирі, а потім уже почали жити в мене. Владик і Віра досить швидко зійшлися, жодних поганих реакцій на неї в сина не було, хоча я дуже щодо цього переживала. Але щойно контакт між ними налагодився — ми одразу переїхали до мене. До цього моменту пройшло півроку. Зараз ми живемо разом сім років.

Щодо ставлення батьків — я сирота. Але я маю сестру, вона живе з нами у квартирі і в неї теж інвалідність. Протягом цих семи років вона теж нічого не знає про наші стосунки. Можливо, через інвалідність, їй це й не дуже цікаво: ну живемо й живемо. А батьки Віри — дуже відомі актори. Її батько помер, вона дуже хотіла йому відкритися, але коли зважилася — він сильно захворів, не хотіла його турбувати. Так і не встигла. А мама, з огляду на те, що вона досить публічна особа, хоча і знає — намагається нікому про це не говорити. Дуже цього соромиться. Можливо, кілька найближчих її подруг про це і знають, але для неї ця тема — табу. Спочатку вона ходила в церкву, ставила свічки, вимолювала гріхи, радилася годинами з батюшками. Після цих розмов вона телефонувала Вірі й переконувала її йти в церкву «лікуватися».

Як ви думаєте, така сім'я, як ваша — часте явище в Україні та світі?

Це дуже поширене явище. Просто про нього ніхто не говорить. Досі сильний стереотип про те, що діти в такій родині обов'язково успадкують цей «недуг» батьків і стануть гомосексуалами.

Але в нас досить багато родин, де жінки хоч і гетеросексуальні, але виховують дитину удвох — мама й бабуся. І якось не всі вихованці цих сімей стають гомосексуалами.

Є люди, які не визнають вашу сім'ю "сім'єю". Що б ви сказали таким людям?

Так, є люди, які починають прямо голосити: «Як із такою вродливою жінкою сталося таке горе, їй же сам Бог велів знайти чоловіка і створити традиційну сім'ю». Я відповідаю, що за традицією, століттями, коли чоловіки йшли на війну, дітей виховували комуною одні жінки: мами, бабусі, сестри.

Та і взагалі, нічого поганого в цьому немає — право кожного жити з тим, з ким він хоче.

Для мене взагалі незрозуміла ця істерика щодо заперечення будь-яких сімей, крім «чоловік, жінка, діти». Коли двоє живуть разом, як Елтон Джон зі своїм чоловіком — це не трагедія. Трагедія, коли вони хочуть усиновити сироту з ВІЛ із зони бойових дій і дати йому найкраще життя й життя взагалі, а йому не дають. Так що в нас в суспільстві досить дивне мірило нормальності.

Через це ми змушені вигадувати про нас із Вірою якісь історії. Для оточення вона — кума Владика. Для сусідів — переселенка з Криму, яка втікла від режиму і якій я дала притулок. Водночас складно ще й запам'ятовувати, кому яку легенду ми розповідали й нічого не переплутати.

Що для вас "нормальна сім'я"?

Там, де люблять одне одного. Підтримують одне одного. Разом подорожують, допомагають іншим разом.

У нормальній родині немає місця жодному насильству: ні фізичному, ні психологічному, ні фінансовому. Ніхто нікого не змушує, усе на добровільних засадах. І те, що пов'язує їх — це любов. Одне до одного й до дітей.

Розкажіть про свої сімейні цінності.

Любов, взаєморозуміння, взаємопідтримка. Ми дуже багато розмовляємо про те, що кожну з нас турбує. У кожної з нас є болючий досвід із минулого, страхи та тривоги. І коли одну з нас накриває, другу відпускає. Якщо комусь із нас важко, друга підтримує.

Ми намагаємося все робити разом. Хоча в нас доволі контроверсійні захоплення. Віра любить лижі, а я ненавиджу гірськолижний спорт. Але ми їздимо разом у гори, Віра з Владиком катаються на лижах, а я так, з гірки.

Я завжди займалася спортом, я велика, важкоатлет. Віра спорт, який я люблю, ненавидить. Але ми знайшли якесь спільне рішення: разом бігаємо, займаємося одночасно, але кожна з відповідним їй комплексом вправ. Ми і Владика до цього залучили.

Чи важливе для вас питання офіційного оформлення ваших взаємин і чому?

Звичайно. Дуже багато сімей живуть без офіційного статусу, хотілося, щоби було хоча б цивільне партнерство. Для мене важливо оформити наші стосунки, щоби Віра могла усиновити Владика й мала на нього такі ж права, як у мене. Вирішувати на правах мами питання зі школою, з лікарнею, щоби вона могла його туди привести, забрати, і ніхто не ставив запитань, де мама.

І не тільки в сині справа. Коли в однієї з нас проблеми зі здоров'ям, я хочу, щоб офіційно друга могла бути поруч як рідна людина. Я лежала в лікарні і Віра постійно була зі мною. Лікарі дивилися крізь пальці, але зі скривленими обличчями. Усі розуміли, хто вона мені, але називали подругою. А так вона була б в офіційному статусі.

Але навіть закон про цивільне партнерство й печатка в паспорті не захистить нас сьогодні від маргінальних особистостей — люди здебільшого не готові приймати такі сім'ї. Жити відкрито в нас — усе ще ризик для здоров'я й життя.

Текст: Аліна Шубська
Фото: Нікіта Карімов
Ілюстрація: Наталя Целюба
Made on
Tilda